Основні питання:
- Чому Ілон Маск вирішив кинути виклик політичній системі США?
- Чому у Сполучених Штатах домінують лише дві партії?
- Чому нові політичні сили не можуть досягти успіху на національному рівні?
- Які фактори можуть змінити цю ситуацію?
7 червня Ілон Маск оголосив про необхідність створення нової політичної партії в США, яка б представляла інтереси 80% середнього класу. Це заява стала наслідком його публічної суперечки з президентом Дональдом Трампом та викликала значний резонанс у країні. Маск також провів опитування на своїй платформі X і оголосив про заснування нової політичної сили під назвою America Party.
Виклики традиційній двопартійній системі також виникають з інших джерел. У Нью-Йорку на первинних виборах у Демократичній партії обрали Зохран Мамдані, лівого політика угандійсько-індійського походження, члена Демократичних соціалістів Америки.
Це — лише одне з багатьох свідчень наявності попиту на нові політичні сили в американському суспільстві.
У США вже багато років домінують дві основні партії: Демократична та Республіканська. Саме з їхнього середовища обираються президенти та більшість членів Конгресу. Багато американців вважають, що їхній вибір обмежений можливістю обирати “менше зле”. Це стало особливо помітним минулого року, коли на президентських виборах змагалися неоднозначні кандидати — Дональд Трамп та Джо Байден, якого згодом змінила спірна Камала Харрис.
Згідно з опитуванням Gallup у жовтні минулого року, 58% американців вважали за необхідне створення третьої партії, оскільки існуючі політичні сили не відповідають інтересам громадян. Цей показник дещо знизився з рекордних 63% у 2023 році, проте залишається значним. Кола незалежних виборців, демократів і республіканців також висловлюють підтримку ідеї третьої партії.
Дослідження Pew Research Center показують, що підтримка третьої партії особливо висока серед молоді: 48% респондентів до 30 років і 46% — серед тих, кому від 30 до 49 років.
Чому в США лише дві партії?
В США формально зареєстровано безліч національних партій, серед яких найбільш помітні — Конституційна, партія Зелених і Лібертартіанська. Проте їхнє політичне вплив дуже обмежене.
Виборчий процес у США здебільшого базується на мажоритарній системі, де діє принцип “переможець отримує все”: кандидат, який виграв у своєму окрузі, займає місце у Конгресі, незалежно від розміру перемоги.
Це призводить до того, що голоси концентруються навколо двох основних партій, оскільки голосування за менш потужні партії часто сприймається як “втрачене голосування”.
Крім цього, в більшості штатів новим партіям дуже важко потрапити на вибори через жорсткі вимоги. Наприклад, кандидатам від третіх партій потрібно зібрати тисячі підписів, що вимагає значних ресурсів. Дві основні партії мають налагоджену інфраструктуру для здійснення таких вимог, тоді як менші партії цього зробити не можуть.
Фінансові ресурси також відіграють важливу роль. Виборчі кампанії в США є дорогими, і великі донори зазвичай підтримують лише кандидатів від двох основних партій, які мають реальні шанси на перемогу. Крім того, медіа рідше звертають увагу на кандидатів третіх партій, що зменшує їхню видимість на виборчій арені.
Проте час від часу деякі представники третіх партій отримують мандати завдяки своїй харизмі, особливо на місцевому рівні. Але, як правило, це скоріше окремі політики, ніж системна робота партії.
Чи може щось змінитися – успішні приклади
В останні роки зростає роль політпартій на вищому рівні, починаючи з виборів губернаторів штатів, де потрібен цілий штат активістів.
В історії США були успішні приклади третьої партії на рівні окремих штатів.
У 1998 році рестлер і актор Джесси Вентура став губернатором Міннесоти від “Партії реформ”, отримавши 37% голосів завдяки своїй харизмі, медіа популярності та розчаруванню виборців у традиційному політичному ладові.
На виборах 1990 року в штаті Коннектикут губернатором став Ловелл Уейкер від Партії Коннектікута, що отримав популярність завдяки поміркованій позиції та критиці двох основних партій.
Того ж року Аляску очолив Уолтер Хікель, обраний губернатором від Партії незалежності Аляски, який відстоював більшу автономію штату.
Найвідомішим прикладом на національному рівні стала кампанія Теодора Рузвельта від Прогресивної партії у 1912 році, коли він здобув 27,4% голосів, зайнявши друге місце. Це єдиний випадок, коли представник третьої партії випередив кандидата з однієї з основних партій.
Проте Рузвельт мав значний особистий імідж, адже вже двічі обирався президентом, а Прогресивна партія виникла із розколу Республіканської, що дало їй готову інфраструктуру. Втім, після програшу на виборах партія швидко розпалася.
Всі ці приклади свідчать про можливість створення третьої партії в США, але для цього важливо мати фінансування, сильний особистий бренд лідера та підтримку певної частини еліти у Вашингтоні і на рівні штатів.
Цей останній аспект особливо критичний і важко досяжний — ті, хто вирішить відстоювати нову партію, ризикують зазнати значних втрат, включаючи втрату державних контрактів і репутації. У рамках суперечки з Маском Трамп вже натякав на можливі перевірки його контрактів з державними органами.
Тому більшість місцевих еліт воліють співпрацювати з демократами або республіканцями. Але ситуація може змінитися, адже США переживають часи значних перетворень.
